Середа, 17.01.2018

Меню блогу
Броунівський рух інформаційних технологій

Використання ІТ у нашій освіті, яке у народі іменується «комп’ютеризацією», дещо нагадує колективізацію й утворення колгоспів: не вступиш — розстріляємо. Школи усіма правдами і неправдами добувають комп’ютери, обладнують класи інформатики, забезпечують учителів, а що з цим робити далі, окрім як друкувати документи і показувати презентації, — не завжди знають. Круглий стіл на тему «Проблеми впровадження інноваційних ІТ технологій та шляхи їх вирішення», організований у рамках IV Національної виставки-презентації «Інноватика в сучасній освіті», мав би зацікавити не лише вчителів і керівників шкіл, а й чиновників. Однак, на превеликий жаль, до розмови приєднався лише один директор школи, один учитель інформатики і… жодного чиновника. 

Незважаючи на те, що Україна не перший рік декларує необхідність побудови інформаційного суспільства, впровадження інформаційних технологій в усіх сферах суспільного життя залишає бажати кращого. За глобальним індексом конкурентоспроможності 2011—2012 (WEF Global Competi-tiveness Index) ми посідаємо 82-ге місце зі 142 країн, за індексом технологічної готовності 2011—2012 (WEF Technological Readiness Index) — 82-ге місце зі 142 країн, за індексом мережевої готовності 2011—2012 (WEF Networked Readiness Index) — 75-те місце зі 142 країн, Е-готовністю уряду (Government readiness) —
122-ге місце зі 138 країн, використанням урядом ІКТ (Government usage) — 75-те місце зі 138 країн, індексом електронного уряду ООН 2012 (UN e-Government Index) — 68-ме місце зі 193 країн.

Освіті належить випереджаюча роль у розвитку всіх сфер суспільного життя. Тому проблеми, що виникають при впровадженні інформаційних технологій у цій галузі, мають вирішальне значення для всього суспільства. 

Перша і найважливіша проблема — відсутність довгострокової національної стратегії розвитку інформаційного суспільства, яка б стосувалася всіх сфер діяльності і пов’язувала їх між собою (електронний уряд, електронний бізнес, електронна освіта). Усі розвинені країни світу мають такі стратегії. «У Китаї є стратегія розвитку до 2100 року. Росіяни мають плани на 2040—2050 роки. А ми мислимо категоріями від виборів до виборів. Виходить, що проблема впровадження інформаційних технологій в освіту лежить не в школі. Проблема в суспільстві», — наголошує генеральний директор компанії «Кард Системз» Анатолій Долинний. 

Звичайно, і в Україні є певні укази, накази, концепції, що покликані сприяти впровадженню ІТ у сферу освіти. Але, на думку учасників круглого столу, у цих документах на 99% йдеться про «залізо» — комп’ютери. А впровадження інформаційних технологій нагадує хаотичний броунівський рух. 

«Школа в принципі не живе цими ідеями. Вона живе ідеями нестачі ресурсів, фінансів, ще чогось, іноді просто вчителів. І їй зовсім не до того. За нашим досвідом є деякі „точки кипіння", де вчителі знають і вміють застосовувати інформаційні технології. На жаль, таких точок дуже мало. З одного боку, тому що немає попиту (батьки обирають школу і не цікавляться рівнем запровадження сучасних технологій). З другого боку, немає абсолютно ніякого заохочення на рівні Міністерства освіти й усіх тих, хто створив і контролює достатньо консервативну систему освіти», — пояснює видавець Softpress, член правління Асоціації підприємств інформаційних технологій України та інтернет-асоціації України, видавець журналу «Високі технології у школі» Еліна Шнурко-Табакова. 

Анатолій Долинний наголошує: «Без стратегії розвитку країни незрозуміло, як правильно будувати і розвивати школи: директор школи не розуміє, що від нього хочуть через рік, два, три». 

Немає мотивації і з боку Міносвіти. Більше того, своїми діями МОНМС часто підриває довіру суспільства до інновацій у сфері інформатизації. Безславно пішов у небуття інформаційний портал «Єдине інформаційне вікно». Створення інформаційного освітнього середовища на базі безкоштовного електронного ресурсу «Щоденник.ua» спочатку розпочалося згідно з наказом Міносвіти, а через два тижні припинилося вже іншим наказом. 

Не додає авторитету проектам той факт, що деякі з них були пов’язані з нікому не відомими приватними фірмами: «Єдине інформаційне вікно» — фірма «Імперія-інфо», експеримент «Інформаційні системи управління освітою-2012» — з фірмою «Нові знання». 

Не викликає довіри й те, що участь в інноваційних інформаційних проектах часто вимагає від навчальних закладів (у яких і так відчутний брак коштів) фінансових витрат. Це може бути утримання сайта (як було з «Єдиним інформаційним вікном») чи придбання програмного забезпечення (експеримент ІСУО-2012). Тим часом у наказах профільного міністерства не зазначено, з яких саме джерел має фінансуватися участь шкіл у проектах. 

Учасники круглого столу також запропонували звернутися до Міносвіти з проханням інформувати освітянську громадськість не лише про запропоновані самим МОНМС проекти, а й про інші пілотні проекти й інформаційні ресурси, що ініціюються певними групами розробників. І не просто інформувати, а розміщати посилання на веб-сайти проектів на офіційному порталі МОНМС.

Тема окремої розмови — якість нав’язаних школам інновацій. На сайті ekyrs.org, що підтримує проект ІСУО-2012, читаємо відгуки вчителів: «Чому школи платять за „сирий" продукт?», «Внедрение ЭТОГО в систему образования не идет ни в какие рамки. Идея хорошая, но исполнение просто жуть...»

Олександр Дорман, учитель інформатики столичної гімназії «Гармонія», розповідає: «У нас запроваджується єдина інформаційна система „Щоденник.ua". Але вже протягом року чи двох включення шкіл до цієї системи іде дуже кволо і повільно. Я намагався поцікавитися, які недоліки у цієї системи, чому ми всі не так швидко інтегруємося. З’ясувалося — не дуже зручна, не дуже зрозуміла система. Зроблена вона була на державне замовлення. Ми живемо у часи капіталізму (хоча й дикого), і ця система повинна все-таки бути конкурентоспроможною. Нам потрібен більш сучасний серйозний бізнес-проект. Єдина інформаційна система повинна постійно розвиватися, у ній повинні бути враховані якісь ідеї інших компаній, тих же соціальних мереж. Що стосується навчальних матеріалів, які викладаються у нашій системі, то вони далеко не всі зроблені професійно».

Очевидно, що потрібна тісна взаємодія між усіма зацікавленими сторонами процесу розвитку єдиного інформаційного простору освіти. «Хорошим прикладом такого зворотного зв’язку могло б бути започаткування спільних проектних груп, що складатимуться із талановитих програмістів-учителів та учнів чи студентів, з одного боку, і програмістів — співробітників компаній-розробників інноваційних ІТ послуг — з другого», — зазначено у резолюції круглого столу.

Виконавчий директор консорціуму АСТЕК Лілія Бородуліна вважає, що коренем усіх проблем є відсутність державного стандарту при впровадженні інформаційних технологій. «Колосальна кількість бюджетних коштів витрачається на створення різноманітних електронних систем. Причому всі вони називаються так — «Єдина державна автоматизована…» і далі за текстом те, що написано на кабінеті у чиновника, який цю систему розробляв. У нас є міністерства, в яких таких систем більше двадцяти. Будь-який чиновник, у якого з’являється можливість отримати фінансування, робить нову систему, і при цьому не стикується з колегами, які сидять у кімнаті ліворуч і кімнаті праворуч. Таким чином, «Єдина державна автоматизована…» розв’язує локальні завдання якогось чиновника. Іноді навіть не зовсім професіонала.

Потім ще більші державні гроші витрачаються на те, аби ці системи якось поз’єднувати. Але таке враження, що вони навмисне робляться так, щоб їх поєднати було неможливо. Отже, потрібно розробити якісь державні стандарти бодай для тих автоматизованих систем, які розроблятимуться за рахунок державних коштів. Тоді чиновники зроблять систему відповідно до стандартів, далі за своїми потребами «пригвинтять» до неї усе, що їм потрібно, і зможуть стикуватися з іншими системами».

Отже, усі проблеми впровадження інноваційних технологій в освітній простір залежать від держави. Директор освітніх програм корпорації INTEL Тетяна Нанаєва підкреслює: «Всі країни розвивають економіку знань й інформаційне суспільство, яке живить цю економіку знань. І, відповідно, у рамках цього формується освітня політика, яка повинна підтримувати створення економіки знань». 

Чи розуміють чиновники усю важливість цієї проблеми? Те, що ніхто з них не приєднався до учасників круглого столу, напевно, й є відповіддю на запитання.



Оксана Онищенко «Дзеркало тижня. Україна» №38 2012 р.

Думки вголос

Реформування української освіти. Чи потрібне воно сьогодні? "Безперечно, так", ‑ упевнено кажуть одні. Але, на жаль, більшість убачає в перманентному реформуванні лише чергові непотрібні та не приземленні до потреб звичайної школи дії влади, що можуть призвести до непоправних помилок не тільки в майбутньому, а вже завтра, бо пов’язані з долею дитини та її становленням як громадянина й особистості.

Уважаю, що й така песимістична думка має право на існування, тим більше, що є багато непоодиноких прикладів, коли щось непродумано вводиться, потім скасовується, а потім усе повертається у ще більш спотвореному вигляді.

Так що ж треба робити в першу чергу, на мою думку, щоб реформа стала дієвою та дійсно потрібною вчителю, школі та суспільству взагалі? Найголовніше в освіті – це беззаперечно дитина. Саме від її потреб і мають починатись усі кроки на шляху реформування. На жаль, дитина в сьогоднішній школі стоїть далеко не на першому місці. Коли відверто розмовляєш з учителями, то все частіше чуєш тільки одне: пустіть нас до дитини, заберіть від нас непотрібну паперовотворчу діяльність, в якій ми сьогодні дійсні "аси". Окрім нескінченних планів, заходів і розгорнутих звітів про їх виконання ми не встигаємо майже нічого робити з дитиною, заради якої й повинна існувати школа.

Так із чого ж треба починати, коли ставимо за мету в такий спосіб реформувати освіту? Давайте звернемося за порадою до провідних педагогів. Майже всі визначні постаті в педагогіці, яких можна вважати взірцем справжнього вчителя, ‑ Ушинський, Сковорода, Сухомлинський, Макаренко, Амонашвілі, Гузик, та хіба всіх перелічити, убачають організацію виховання з вираженою складовою, що ґрунтується на загальнолюдських цінностях, християнських моральних засадах. Не зрозуміло, чому мовчать про це наші вищі педагогічні заклади освіти, що готують учителів для роботи у школі. 

Виховання, виховання і ще раз виховання дитини, з урахуванням її індивідуальності, самобутності та неповторності – на найголовнішому місті, а вже потім, на другому місці ‑ навчальний процес. Учитель, який із повагою ставиться до дитини як до особистості, яка стоїть на одному з ним рівні, навчить її набагато краще, ніж учитель, який і досі ставиться до дитини як до об’єкта свого педагогічного впливу. 

Ну а вже потім ‑ "управлінська та канцелярська діяльність". Управлінська діяльність – річ дуже непроста й неоднозначна. З одного боку, не вона має домінувати у школі, а з іншого – саме вона й вирішує долю будь-якого починання в царині реформування освіти.

Скажу відверто, маю багато думок (і революційних, і не дуже) про реформування всіх аспектів діяльності школи, але без реформування управлінської діяльності ми, упевнений, не зрушимо цю величезну машину, що має назву середня освіта, з місця. На превеликий жаль, сьогодні не школа вирішує, що їй зробити та як зробити з більшою для себе користю, бо головне на сьогодні не сама справа, а красива звітність про неї. За планами та звітами подекуди не залишається часу для копіткої та вдумливої щоденної роботи.

А давайте пригадаємо хоча б того ж Сухомлинського, який брав діточок за руки та йшов із ними на природу, де і проводив свої самобутні та неповторні уроки. Так, на перший погляд, така організація уроків методично невірна, бо не вписується у визнану схему, але саме вони мають величезний вплив на дитину в майбутньому.

Чи прагне наше суспільство саме до таких директорів шкіл? На словах декларується, що так, а насправді все зовсім інакше, тому що звичайнісінькій управлінець як слухняний виконавець без творчої ідеї, який може красиво відзвітуватись, у великій пошані та повазі у місцевої влади. Там роблять ставку на школи, що мають багато учнів. Чому так? А це дозволяє організовувати збори з батьків учнів величезних коштів, м’яко кажучи, не для цільового призначення. Для цього відпрацьовано і прикриття, зрозуміле пересічним громадянам: сьогодні школі потрібні батьківські кошти для її розвитку, що цілком логічно, але... Ну не в золоті же стоять оті школи, хоча впевнений, що зібраних коштів, мабуть, вистачило б і на багато більше, ніж позолочення даху. 
Ну просто не розумію необхідність збору батьківських коштів, коли для цього існує держава з її обов’язком фінансувати освіту. Немає чи зовсім немає коштів? Вибачте, так це ж брехня. Давайте порівняємо, скільки коштують державі будівництво одного кілометра наших українських доріг і бюджет сільського району із 50 дитячими садочками, школами, закладами культури та медицини. Я порівнював. Виявились дивовижні речі: 1 км дороги Київ ‑ Одеса чи Київ – Чоп обходяться державі щонайменше в 40 млн грн (але є звіти, що дорівнюють світовим цінам понад 100 млн грн), що дорівнює двом бюджетам невеликого сільського району. 

Чи так нагально потрібне державі саме таке будівництво? Виходить, що заривати чималі багатомільйонні кошти в землю це і є пріоритет держави, а зовсім не виховання та повноцінне навчання дитини? Знову ж таки, я не проти доріг і розумію їх необхідність, але це, на мою думку, не на часі, відремонтуйте існуючі. Повірте – це дешевше. Чи в нашій державі ремонт дорожчий за нове будівництво?

І таких прикладів забагато. Коли бачу ялинку у великому місті, а їх у місті установлюють аж до десятка, із сумом констатую, що іноді одна ялинка ‑ це ще один незбудований невеличкий спортивний зал у сільській школі (існують проекти близько 300 тис грн). Ось і доходжу висновку, що кошти в державі є, але використовувати їх ефективно ми поки що не навчились. А якщо отих коштів обмаль, то й подумати треба сім разів, перш ніж кудись у прірву викинути.

Тому, мабуть, і спускається у школу багато паперових і електронних указівок, щоб відірвати керівництво від реальності та поставити "неугодних" у відповідні рамки, чи мати нагоду зробити оргвисновки про невідповідність займаній посаді за не вірно поставлену кому. І тому працює пересічний керівник в авторитарному управлінському полі, де найбільш дієвим і найефективнішим режимом є режим постійного авралу.

На жаль, керівник, який працює з дитиною й з учителем на засадах демократичних відносин, нашим суспільством сприймається, скоріше за все, як чудакуватий. А найбільша біда в такому звичайному повсякденному режимі, що за таких умов випадає дитина, вона взагалі стає у школі, м’яко кажучи, зайвою. І це призводить до того, що вже й директору, і вчителям здається: як добре у школі без учнів. І "працює" такий спотворений реаліями шкільного буття директор і не хоче вже жодних змін, і отримує від такого неприродного стану власне задоволення, забувши про своє покликання любити дитину та робити все задля неї.

Чи можна це змінити на краще? Так, але, на жаль, усе залежить лише від волі владних структур. А бюрократичні механізми місцевого рівня, що контролюються відпрацьованими схемами обласних управлінь, котрі у свою чергу ‑ освітянським міністерством, давно недієві й не відображають дійсну реальність, бо головним покажчиком діяльності школи є масова участь у багаточисленних заходах, "скинутих" зверху. Наші школи, райони й області примушені робити не те, що хочуть, а те, що комусь наверху потрібно.
Чому так склалось? У нас є і власні цікаві ідеї та напрацювання, що дуже актуальні та приземлені до місцевого рівня, але вони чомусь не на часі, бо не враховуються в рейтингах. У кожній школі, місті, районі є такі справи, які б учителі робили б із "вогником в очах", але їх не те що не підтримують, їх іноді навіть забороняють.
Тож і попадає наша школа й освіта в колапс ‑ коли хочеш і не можеш, коли знаєш, але не кажеш, коли чуєш і мовчиш. Давайте дійсно реформувати нашу освіту, а з нею і школу, з позицій звичайнісіньких учителів, які знають її "знизу", з рівня маленької школи, невеличкого класу, а, головне, з позиції дитини.


Віталій Шульга, директор Зеленопільської школи Дніпропетровської області.

За матеріалами osvita.ua

Топ-10: згадати все

Презентуємо 10 найбільш резонансних подій 2011 року, що схвилювали школу та громадськість

Уже кілька років поспіль стало модно наприкінці року оприлюднювати всілякі рейтинги та топи. Голівуд представляє десятку своїх найкращих фільмів, глянсові журнали приваблюють найвродливішими жінками планети, а ділові – топ-десяткою найбагатших людей світу. А ось англійці цього року склали Топ-10 найбільших серів з усіх серів. Зрозуміло, що крім самих англійців у рейтинг ніхто не потрапив, а очолив його сер Уїнстон Черчилль.

Піддавшись впливу такої топоманії та промоніторивши коментарі та відгуки на сайті Оsvita.ua (за кількістю і "якістю" висловлювань), презентуємо свою десятку найбільш резонансних подій 2011 року, що спливає, які викликали бурхливу чи неоднозначну реакцію в освітянській спільноті.


Нагадаємо, що 2011 рік оголошено в Україні Роком освіти та інформаційного суспільства.


Першу сходинку
рейтингу таких подій із величезним відривом посідає проведення міністерських підсумкових контрольних робіт у всіх школах країни. Наприкінці минулого навчального року з ініціативи міністерства були надруковані збірники кількох десятків варіантів завдань з усіх предметів для учнів 5‑9-х класів. Діти та їхні батьки доклали неабияких зусиль задля того, щоби придбати оті самі збірники, бо їх промотивували в такий спосіб: купіть збірник – буде вам щастя у вигляді високого бала за підсумкову контрольну роботу.

Потім, під впливом вселенського батьківського галасу й обурення самих учителів, схаменувшись, міністерство спростувало обов’язковість придбання збірників. Зі словами: "Ви нас не так зрозуміли", керманичі міністерства навіть дозволили школам самотужки складати тексти контрольних робіт, але, як кажуть, "поїзд пішов", і весь наклад непотрібних міністерських збірників був успішно реалізований.


Така вдала міністерська піар-кампанія призвела до того, що всі інші освітянські події просто знебарвлюються під випромінюванням збірників контрольних робіт, але...


На
другому місці опинився етичний кодекс українського вчителя. У представленому для обговорення кодексі на двадцятьох сторінках детально прописувались вимоги до обов’язкової моральності всіх українських учителів. Прочитавши все це безглуздя, учителі рішуче висловили одностайну думку (подекуди у форматі "не для друку"), бо навіть під час канонізації набожної людини до лику святих на їх адресу висувається значно менше жорстких критеріїв, у будь-якому разі вони більш зрозумілі та виправдані.

Етичний кодекс намагались обговорити та прийняти на освітянському з’їзді, але в останню мить міністр освіти зняв його з порядку денного. У результаті етичний кодекс українського вчителя відійшов у небуття, але, як кажуть, "неприємний осад" залишився (у нашому випадку – на другому місці).


Третю сходинку
посідає програма "Сто відсотків". Почалося з того, що міністерство освіти і науки зобов’язало всіх учителів до кінця поточного року подолати комп’ютерну неграмотність. Згідно з цією програмою, учителі мусять так оволодіти інформаційно-комунікаційними технологіями, що робота в банальному Word видаватиметься лише навичками розрахунків у межах першого десятка. Учителям порадили записатись на курси, залучити до такої роботи своїх знайомих, учнів, дітей, онуків. У міністерстві, як завжди, достроково відзвітували про 100-відсоткове оволодіння вчителів комп’ютером на найвищому рівні.

Потім, як уже стало доброю традицією, тим школам, які "не зовсім" упорались, дали строк чи то для виправлення недоліків, чи то для окозамилювання, і на зимових канікулах усім учителям таки бути "з комп’ютером на ти". Таким чином, остаточно стовідсоткова програма має бути стовідсотково виконана в середині січня: усі вчителі навчаться створювати медіа-презентації, працювати з масивами інформації, користуватись телекомунікаційними мережами й т.п.


Ось тільки в учителів залишається запитання, а де ж усе це застосовувати, якщо більшість шкіл мають 1‑2 комп’ютери на всіх із поцупленим програмним забезпеченням, що постійно глючить.


Четверте місце
відвоювала заява очильніків міністерства про те, що й цього року, як уже п’ять років поспіль, школа вчасно на 100 відсотків забезпечена підручниками. Щоправда, ані вчителі, ані учні такої турботи на собі й цього року не відчули, а батьки як самотужки забезпечували своїх дітей підручниками, так і цогоріч продовжували це робити.

І в цьому році, як і в попередні, є непоодинокі випадки, коли у школі існує один підручник на п’ять учнів; або не всі підручники надруковані; або школи замовляли підручники одних авторів, а прийшли зовсім інші; або на клас учням дістається одна половина підручників українською, а друга – російською.


Може, за їхньою, тобто міністерською, статистикою, підручників дійсно надруковано в цьому році стовідсотково, але чомусь усім їх не вистачило. Тому вчителі й у грудні ще писали на сайті, що підручників, припустимо, з економіки, вони в очі не бачили.


П’яту сходинку
посідає оприлюднений новий порядок проведення ЗНО у 2012 ріці. Сайт вибухнув реакцією одинадцятикласників, які поставили за мету бути в майбутньому році абітурієнтами. А весь "сир-бор" пояснювався просто: нововведення скасовує одне тестування – учні замість п’яти предметів мають вибирати тільки чотири, що обмежує їхні можливості вибору вищого навчального закладу. Але це ще не все –збільшується прохідний бал у сертифікаті зовнішнього оцінювання із профільних предметів із 124-х до 140 при вступі у ВНЗ. І це за умови, що навчальний рік закінчиться на місяць раніше через проведення в Україні Євро-2012.

Те, що підготовка до ЗНО для теперішніх випускників стала важливішою за саме навчання у школі, стало вже нормою. "Це просто облом – ну як так можна? І навіщо я вчила предмет, який мені тепер просто не потрібний", ‑ відреагувала на новини ЗНО одна з дописувачів на сайті.


А ось і
шосте місце зі своїм моніторингом статусу та ролі українського вчителя в суспільстві. До листопада в міністерстві нічого не чули ані про статус, ані про роль учителя, тому зненацька вирішили видати наказ „з метою підвищення престижу педагогічної професії та утвердження високого статусу вчителя в українському суспільстві... провести моніторингове дослідження статусу та ролі вчителя в українському суспільстві у 2011-2012 роках”. Звісно, що вчителі почали ремствувати, відчувши, що доведеться наприкінці року заповнювати ще якісь анкети. А інші були в захваті, наприклад: "Я в ейфорії і ніяк не можу з неї вийти! Подумати тільки, через три місяці почну жити, як Людина, завдяки моніторингу!".

Моніторингове дослідження статусу та ролі вчителя ще триває, але наслідки підвищення статусу вчителя, безумовно, додадуть підстав залишатись події в десятці найзначніших.


Сьомий щабель
гучних цьогорічних подій посів "електронний вступ" у вищі навчальні заклади. Ви коли-небудь чули "крик душі"? Ось так на сайті розривались душі абітурієнтів, які „електронно” надіслали свої документи у ВНЗ. Ці крики можна порівняти тільки з лементом, що виливався в коментарях одинадцятикласників, які по півтора-два тижні чекали на оприлюднення результатів зовнішнього тестування.

"Незлим тихим словом" згадували й розробника програмного забезпечення електронного вступу, і замовника – усе міністерство освіти на чолі з керманичем. Міністерство заспокоювало "тестовим режимом" електронного вступу, за кілька днів його таки налагодили, але, з оглядом на те, що редакційний сервер просто "лягав", електронний вступ потрапив таки в десятку знакових освітянських подій.


За
восьме та дев’яте місця гідно боролись "Основні орієнтири виховання учнів 1‑11-х класів загальноосвітніх навчальних закладів України" та "Національна стратегія розвитку освіти України на 2012‑2021 роки". Відгуків на перший міністерський документ на сайті було більше в порівняння із другим, але Національну стратегію жваво обговорювали громадські організації, що додало їй вагомості.

Проте в них є і спільне – багато вірних слів без конкретики, амбітність окреслених цілей і завдань без механізмів реалізації та... відсутність „міцних” висловлювань учителів у коментарях. Дописувачів було багато, але всі вони були якісь знесилені та помірковані на зразок "ну хай буде", "пережили голод, переживемо й достаток" тощо. Мабуть, така "пасивна активність" тих, хто висловлювався на сайті, і не дала можливість цим подіям досягти більш високого результату.


А замикає
десятку знакових освітянських подій, як не дивно, Всеукраїнський з’їзд працівників освіти. Ще трішечки, і він би зовсім вилетів із топу. Прикро, що подія, яка відбувається раз на десять років, не зайняла гідного місця та не стала лідером резонансних явищ у освітянській спільноті. Ті, хто писав на сайті, були подекуди вкрай здивовані, бо вперше про нього почули, та дякували нашому сайту, який про цей з’їзд бодай згадував. Розгорнуті коментарі шли тільки із приводу одностайності голосування на освітянському з’їзді за те, "чого немає й бути не може, що нікому не потрібно".

Може, заплановані на наступний рік з’їзди вчителів-предметників піднімуть роль і значення подібних масових освітянських заходів і підвищать їх рангове місце.


Незаперечно, що подій у середній освіті цього року було більше. Серед них є такі, що гідно боролися за топове місце, але, як кажуть, не судилось. Це й акції протесту освітян навесні цього року, і підвищення заробітної плати вчителям п’ять разів протягом року, і помилки в тестах при зовнішньому незалежному оцінюванні, і розроблені стандарти початкової освіти, і схвалення закону про вищу освіту тощо.


Задля порівняння можна навести список найбільш значущих подій у освіті за версією міністерського сайту, де керівники регіональних управлінь освіти і науки спільно визначили десятку найпомітніших подій освіти України у 2011 році:

  • 1 ‑ ІІІ Всеукраїнський з’їзд працівників освіти;
  • 2 ‑ затвердження Кабінетом Міністрів України Державного стандарту базової та повної загальної середньої освіти;
  • 3 ‑ Форум міністрів освіти європейських країн "Школа ХХІ століття: Київські ініціативи";
  • 4 ‑ Дні освіти і науки України в Російській Федерації;
  • 5 ‑ Всеукраїнська естафета педагогічних інновацій "Нові горизонти української школи";
  • 6 ‑ виконання Державної програми "100 відсотків";
  • 7 ‑ Перша Всеукраїнська виставка-звіт дитячої творчості "Країна юних майстрів";
  • 8 ‑ Державна премія України в галузі освіти;
  • 9 ‑ Національна рамка кваліфікацій;
  • 10 ‑ нові Державні стандарти професійно-технічної освіти.

Напередодні святкування Нового 2012-го не будемо порівнювати й обговорювати причини різного бачення знакових освітянських подій. Навіть не поставимо під сумнів третю та четверту позиції рейтингу – може дійсно, усі як один, керівники обласних управлінь згадали про «Форум і Дні» та визначили їх як важливі для розвитку освіти у своїх регіонах, бо кожний має право мати власну точку зору.

Але нагадаємо, що жоден рейтинговий топ не може бути стовідсотково об’єктивним. Не наполягаю, що складений Топ-10 є істиною в останній інстанції. Тому за бажанням кожний може вибудувати власний цьогорічний топ-10, або рейтинг найбільш значущих освітянських подій у своєму регіоні чи окремій школі. Принаймні, буде нагода скористуватись ним на вчительському новорічному капуснику, коли всі міністерські "домашні завдання" з надолуження прогалин у комп’ютеризації учителів та анкетування про статус учителя будуть виконані.


А як написала одна пересічна вчителька, гостра на язик, – скоріше б цей рік освіти спливав, а наступний хай оголосять хоча б роком спорту чи ще чогось.


З Новим 2012 роком вас, освітяни! Хай вам поталанить працювати так, як хочеться, без будь-яких "резонансних подій"
.

Автор: Олег Іванов, головний редактор журналу "Відкритий урок".



Блог адміна© 2018